Інклюзивний транспорт: чому безбар’єрність стає пріоритетом для України

Впровадження безбар’єрності є одним з актуальних питань сьогодення для України, адже, на жаль, через війну багато громадян отримали травми, які призвели до тимчасової чи постійної втрати працездатності.
Це вимагає створення доступної інфраструктури, яка відповідатиме потребам таких осіб. Безбар"єрність — це не лише про фізичну доступність інфраструктури, але й про можливості кожної людини реалізувати свій потенціал, незалежно від обставин.
Тому впровадження безбар"єрності стає не просто пріоритетом, а необхідністю для української держави. Масштабна кампанія щодо запровадження політики безбар"єрності в Україні розпочалася з ініціативи першої леді Олени Зеленської ще до початку повномасштабної війни.
У 2020 році Президент України видав Указ Про забезпечення створення безбар’єрного простору в Україні. Наступного року Кабмін схвалив Національну стратегію зі створення безбар"єрного простору в Україні до 2030 року, а щодва роки затверджується план її реалізації.
На рівні регіонів та міст розробляють цільові програми, які передбачають практичне втілення принципів безбар"єрності у різних сферах життя суспільства, однією з яких є транспортна інфраструктура.
Читайте також: Безбар'єрність: чому це стосується кожного і до чого тут економіка? Безбар’єрність у транспорті та транспортній інфраструктурі — це створення умов, які дозволяють усім громадянам, незалежно від їхнього фізичного стану, віку чи особливих потреб, користуватися транспортними засобами та інфраструктурою. Це поняття включає доступність до громадського транспорту (використання низькопідлогових автобусів, тролейбусів та трамваїв), облаштовані зупинки, вокзали (встановлення ліфтів, ескалаторів, пандусів на шляхах до них), звукові та візуальні інформаційні системи, спеціально обладнані місця для пасажирів з інвалідністю та багато інших елементів, що забезпечують комфортне переміщення для всіх груп населення.
Крім того, важливою запорукою забезпечення безбар’єрності є навчання персоналу громадського транспорту щодо готовності надати необхідну допомогу пасажирам з особливими потребами. Актуальна статистика свідчить, що бар’єри у транспорті залишають мільйони українських громадян поза повноцінною участю в економічному, соціальному та культурному житті.
Так, результати опитування громадських організацій, що представляють інтереси осіб з інвалідністю, та їх учасників щодо доступності транспортних послуг вказують на те, що лише 24,8% з них задоволені доступністю транспортних послуг. 28,4% респондентів відповіли, що не можуть безперешкодно дістатись до місця посадки на транспорт.
Зокрема, основною причиною цього є фізичні бар’єри на шляхах руху, від виходу з помешкання, руху пішохідних доріжках, переходах, перехрестях, до зупинки транспорту.
32,1% вважають, що транспорт, яким вони пересуваються, не є доступним для осіб з інвалідністю. Основною причиною цього є відсутність оновлення рухомого складу транспорту.
22,5% опитаних повідомили, що не мають можливості безперешкодно зайти до будівель автовокзалів/автостанцій, залізничних вокзалів, портів/причалів.
Лише 28,7% респондентів повідомили про наявність санітарно-гігієнічних приміщень для осіб з інвалідністю, елементів тактильної та візуальної навігацій, відповідної ширини проходів та дверей у автовокзалах і залізничних вокзалах, які вони відвідують для отримання транспортних послуг. Важливо зазначити, що 46,9% опитаних повідомили про відсутність комфортних місць для очікування посадки на транспорт для осіб з інвалідністю.
Зазвичай, навіть якщо наявні комфортні зали для очікування, шляхи руху до них є фізично недоступними. Результати моніторингу доступності транспорту для осіб з інвалідністю свідчать про те, що на сьогодні в Україні вимогам безбар’єрності для осіб з інвалідністю відповідає 35% громадського автотранспорту, 41% громадського електротранспорту (тролейбуси, трамваї), 100% рухомого складу метрополітену, 20% залізничного транспорту приміського сполучення та 1,34% залізничного транспорту дальнього сполучення. Моніторинг будівель і споруд транспортної інфраструктури вказує на те, що 34,3% залізничних вокзалів і станцій та 21,4% автовокзалів і автостанцій є доступними для осіб з інвалідністю. Розв’язання проблеми доступності транспорту для осіб з інвалідністю та маломобільних громадян в Україні можливе за допомогою різних інструментів впливу, які повинні враховувати реальний стан, а також бізнес-модель перевезень.
Це можуть бути фінансові стимули, програми оновлення рухомого складу, що фінансуються з місцевих бюджетів або санкції, наприклад штрафи чи вимоги, невиконання яких перешкоджатиме доступу на певний ринок. Оновлення міського громадського транспорту можливе за рахунок фінансування з відповідних місцевих бюджетів та/або залучення міжнародної допомоги.
Щодо оновлення рухомого складу міжміського та міжнародного сполучення можлива стратегія включає детінізацію перевезень (за рахунок спрощення доступу до легального ринку та підвищення ефективності контролю), забезпечення конкуренції, поступове та прогнозоване підвищення відповідних вимог. У багатьох розвинених державах питання безбар’єрності у транспортній сфері давно стали пріоритетом та є важливим елементом інклюзивної політики, що забезпечує доступність для всіх верств населення, включаючи осіб з обмеженими можливостями.
Багато країн світу реалізують різноманітні ініціативи для покращення доступності транспорту, зокрема через адаптацію інфраструктури, впровадження нових технологій та зміни в законодавстві. Наприклад, у Канаді iснують вимоги, що кожен новий транспортний засiб та вокзал мають бути адаптованi для маломобільних громадян.
У найбільшому канадському місті Торонто запроваджено програму "Accessible Transit", яка забезпечує адаптацію всіх видів громадського транспорту для осіб з обмеженими можливостями.
В рамках програми використовуються підйомні платформи та спеціальні місця для інвалідних візків. Скандинавські країни активно застосовують автоматизованi системи, якi допомагають людям з порушенням зору орiєнтуватися на станціях та у транспорті.
У шведському Стокгольмі реалізовано програму "Доступний транспорт", яка передбачає використання низькопідлогових автобусів та трамваїв.
Також впроваджено спеціальні пандуси та ліфти на станціях метро для забезпечення доступу осіб з обмеженими можливостями. У Берліні активно впроваджуються інклюзивні рішення в громадському транспорті, включаючи звукові сигнали на зупинках і доступні платформи. Польська столиця стала прикладом успішного впровадження безбар"єрності, отримавши нагороду ЄС "Доступне місто" у 2020 році.
Місто реалізувало проєкти з адаптації громадського транспорту, включаючи низькопідлогові автобуси та тролейбуси, а також облаштування пішохідних переходів і зупинок. Ці приклади демонструють, як комплексний підхід до безбар’єрності може значно поліпшити доступність транспортної інфраструктури для всіх громадян. В Україні питання запровадження безбар’єрності тривалий час не було актуалізоване.
Таким чином наша держава успадкувала радянський підхід, де потреби людей з інвалідністю та інших маломобiльних громадян ігнорувалися та замовчувалися.
Відсутність необхідних стандартів доступності, недосконала нормативно-правова база та низький рівень фахової освіти у сферi мiстобудування та транспорту призвели до того, що безбар’єрнiсть досить довго не була включена до прiоритетiв державної полiтики України. Через повномасштабну війну багато об’єктів транспортної інфраструктури України зруйновано або пошкоджено.
Це створює унікальну можливість реконструювати цю інфраструктуру з урахуванням сучасних стандартів інклюзивності.
Безбар"єрність має стати необхідною умовою повоєнної відбудови та відновлення України. Запровадження безбар’єрностi у транспортній сфері не лише забезпечить соцiальну справедливiсть, але й позитивно вплине на економiчнi показники.
Рiвний доступ до транспорту дозволяє залучати бiльше громадян до ринку працi, завдяки збiльшенню мобiльностi працездатного населення, сприяє розвитку туризму та розширює ринок послуг. Сьогодні Україна робить лише перші кроки у напрямку створення безбар"єрного середовища в транспортній інфраструктурі.
Яскравим прикладом є програма Укрзалізниці "Безбар"єрна залізниця" – масштабний проєкт з підвищення рівня доступності на вокзалах, включаючи встановлення пандусів, ліфтів та адаптацію вбиралень, а також – запуску 37 нових інклюзивних вагонів, обладнаних для пасажирів, які користуються кріслом колісним. Крім того, було започатковано місцеві ініціативи із впровадження безбар"єрності у транспортній інфраструктурі.
Так, наприклад, у Києві під час реконструкції та капітального ремонту об"єктів передбачається створення умов безперешкодного доступу для маломобільних груп населення, включаючи пониження бордюрів, встановлення тактильної плитки та звукових сигналів на пішохідних переходах.
А Луцьк адаптує громадський транспорт для осіб з інвалідністю та проводить навчання персоналу щодо надання необхідної допомоги маломобільним пасажирам. Впровадження принципів безбар"єрності у транспортній сфері України потребує значних фінансових ресурсів.
Оцінки вартості реалізації цих ініціатив варіюються, але загалом можуть коливатися в межах від 10 до 20 мільярдів гривень.
Наприклад, вартість одного інклюзивного залізничного вагона складає близько 30 мільйонів гривень, а придбання низькопідлогових автобусів та тролейбусів, які відповідають стандартам безбар"єрності, може коштувати від 3 до 5 мільйонів гривень. Згідно з Національною стратегією зі створення безбар"єрного простору в Україні до 2030 року, фінансування ініціатив щодо впровадження безбар’єрності передбачено за кошти державного та місцевих бюджетів, а також інших джерел, таких як залучення іноземних інвестицій. Повноцінне запровадження безбар"єрності в транспортній сфері України є складним завданням, яке потребує тривалого часу та комплексного підходу, включаючи забезпечення прозорого механізму фінансування (із залученням як державних, так i мiжнародних ресурсів), модернізацію інфраструктури, підвищення обізнаності суспільства та відповідні зміни в нормативно-правових актах.
Лише за умови системної роботи можна досягти успіху у створенні доступного транспортного середовища для всіх громадян.