Операція "Евакуація"

Курахівська ТЕС тривалий час залишалася чи не останнім підприємством на Донбасі, яке генерувало електроенергію.
Фронт поступово наближався і станція разом з містом потрапляли під постійні обстріли.
Інтенсивність атак зростала: лише з 5 грудня 2023 року по 17 січня 2024 року ми пережили 39 обстрілів.
Іноді нас обстрілювали тричі на день.
Лінія фронту була всього за п’ять кілометрів.
Тоді на станції працювали близько 900 людей.
Ми розуміли, що в умовах атак ворога на енергосистему і дефіциту електроенергії важливий кожен кіловат.
Це світло і тепло для людей.
Ми намагалися тримати ТЕС у робочому стані.
Щоразу після атаки відновлювали роботу, але ворог бачив дим із труб і знову стріляв. Це повторювалося, аж поки руйнування не стали критичними: росіяни пошкодили резервуари для конденсату, а єдиний залізничний міст, який забезпечував доставку палива на станцію, знищили.
Без вугілля працювати було неможливо, станція залишилася ізольованою, небезпека посилювалася.
У компанії ухвалили важке рішення: евакуювати людей, демонтувати і вивезти обладнання, яке можна використати для відновлення інших обстріляних станцій.
Це був єдиний спосіб зберегти ресурс, важливий для енергосистеми України. За п’ять місяців нам вдалося організувати демонтаж і транспортування 50% основного обладнання.
Це була складна і ризикована операція.
Генератори, трансформатори, системи керування, електродвигуни – усе вивозилося під обстрілами, коли кожна операція могла стати останньою.
Трохи рятувало те, що диму вже не було.
Ворожі війська переключилися на місто, бо думали, що станція просто стоїть і нічого важливого на ній не відбувається. Основними викликами були відсутність залізничного транспорту і величезна вага обладнання.
Ми розуміли: якщо ворог помітить нашу активність, буде обстріл.
Тому часто працювали вночі, хоча і в цьому були свої ризики.
Була задіяна велика команда: логісти, шахтарі, робітники донецьких електромереж, місцева поліція.
Усі операції були ретельно сплановані. Спочатку укріплювали мости, щоб вони витримали вагу обладнання.
Логістика розроблялася з урахуванням усіх можливих загроз, а поліція супроводжувала вантажі.
Енергетики "ДТЕК мереж" відключали високовольтні лінії, щоб техніка могла безпечно проходити.
Одна помилка могла коштувати нам дуже дорого.
Читайте також: Битва за світло триває.
Репортаж із ТЕС, яку зруйнували росіяни Найважчим з вивезеного був величезний трансформатор вагою 210 тонн.
Це приблизно як три вагони з вугіллям.
Найскладніше було відвантажити перший генератор.
Дівчата-кранівниці спочатку тренувалися на трубах, щоб синхронно пересувати крани.
Проте важко було не лише в технічному плані. Пам’ятаю момент, коли вивозили ротор генератора – весь колектив зібрався вздовж алеї.
Жінки плакали.
Я бачив, як людям важко.
Це було як початок прощання з рідною станцією – з місцем, де багато хто працював разом з рідними, цілими династіями.
Це було не просто обладнання, а все наше життя.
Більшість часу я проводив не в кабінеті, а на блочному щиті керування.
Там ішли найважливіші роботи і я мав бути разом з колегами.
Було страшно, не приховую, та якщо дозволити страху керувати, працювати буде неможливо.
Треба фокусуватися на роботі, думати про завдання, яке необхідно виконати, і тоді страх відступає.
Завжди казав: "Робимо, що повинні, а решта – як буде". Обстріли посилювалися, з перевізниками було дедалі важче домовлятися, бо люди боялися до нас їхати.
Часто не витримувала техніка: скати лопали, троси рвалися, але кожен наступний рейс додавав досвіду.
Загалом ми вивезли 352 фури великогабаритних механізмів.
Компанія евакуювала і працівників, запропонувавши кожному допомогу з переїздом і роботу в безпечніших регіонах.
Усім це далося нелегко.
Люди втрачали домівки і рідну землю.
Місто, у якому народилися, виросли, працювали.
Місто, яке розвивалося і з року в рік ставало кращим і комфортнішим.
Потім прийшла війна і вибору не залишилося.
Більшість колег виїхали і тепер продовжують працювати на інших ТЕС ДТЕК, як і я. Перед від’їздом я взяв із собою на пам’ять фотоальбом з архівними знімками станції, ще з часів будівництва.
Курахівка – найстарша ТЕС в Україні, вона пережила Другу світову війну.
У неї велика історія, є чим пишатися і що зберігати. Із свого власного будинку (його вже немає) забрав корабельну ринду – дзвін, який колись привіз мій батько.
Це символ родини – єдине, що в мене залишилося.
Попри втому, страх і втрати, ми розуміли: наша робота має велику ціль і значення для всієї країни.
Кожен трансформатор, кожен генератор, який ми врятували, тепер працює на інших станціях.
Багато моїх колег з Курахівської ТЕС працюють на інших теплоелектростанціях і продовжують вести щоденну битву за світло. Саме це і підтримка команди, людей поруч, допомагали триматися на плаву.
Ми змогли це зробити, бо знали, заради чого працюємо.
Усі фото Сергія Коровайного