Петро Кралюк: Освітянам треба мати своє лобі
23.10.2012 12:32 | Fin.Org.Ua
Якість рівня освіти, яку отримує сучасний українець, стає предметом частих дискусій як в середовищі самих освітян, так і тих, для кого диплом – не просто чергова формальність, а показник певного рівня здобутих знань. Останнім часом суспільство хвилює певна невідповідність одержуваних у навчальних закладах різних рівнів знань реальним запитам ринку праці.
Про проблеми української системи освіти розмірковує доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк.
Пане Петре, на ваш погляд, чи впливає рівень освіти громадян на державотворчі процеси загалом?
Звісно, впливає. Це майже «аксіома»: чим вищий рівень освіченості населення, тим благополучнішою є нація, держава. Прикладом можуть слугувати країни Заходу, де є добре налагоджена система освіти – як на рівні середньої школи, так і вищої. Це не означає, що в них немає проблем, зокрема і в освітній галузі. Але ці проблеми намагаються вирішувати. Правда, згадана «аксіома» ніби й не стосується України. Формально в нас ситуація більш ніж благополучна – велика кількість вищих навчальних закладів, відповідно, й велика кількість студентів та людей з вищою освітою. Однак ми впевнено здаємо позиції і в сфері економіки, і в соціальні сфері, й в гуманітарній. Певно, у нашій системі освіти є деякі прогалини.
Чи могли б Ви оцінити рівень освіченості сучасного українця?
З цього приводу можна говорити довго. І дискутувати щодо критеріїв рівня освіченості. Якщо сказати одним реченням, то сучасний українець володіє чималою сумою знань; тут він не відстає від поляка, німця, француза, американця… Інша річ – що це за знання, наскільки вони йому можуть придатися і взагалі, наскільки їх застосовують практично? Ось тут ми якраз і відстаємо від розвинутих націй та держав. Наші знання - це часто знання заради знань, або заради диплома, який при певних обставинах може дати «путівку в життя».
Освічене суспільство – стратегічний ресурс держави. Політики, якщо і згадують про освітні проблеми, то радше у фінансовій площині під час передвиборчої кампанії. Що можна зробити, аби проблеми вишів не лишалися непоміченими потім?
Освітянам треба мати своє лобі. Хоча розумію – зараз це звучить утопічно. Для початку треба хоча б організуватися освітянській спільноті й чітко заявляти про свої потреби.
Уже тривалий час обговорюється Болонський процес, який передбачає вироблення комплексного бачення системи вищої освіти країн Європи, Україна тут не виняток. Чимало науковців, зокрема британські педагоги, проти уніфікації навчального процесу, адже це призведе до нівеляції кращих традицій національних систем освіти. Яка Ваша позиція з цього питання?
Болонський процес – це не тільки і не стільки уніфікація навчальних програм на рівні вищої школи. Це, передусім, суттєве зростання мобільності викладачів і студентів. Це – коли, приміром, польський викладач без якихось особливих проблем може працювати не лише в своїй рідній Польщі, а й в Чехії, Німеччині, Швеції… Зрештою, і в Україні. А студент мусить провчитися хоча б один семестр за межами свого вищого навчального закладу. І бажано – за межами своєї країни. Така мобільність веде не лише до ознайомлення з «чужою» культурою, способом життя, а й сприяє жвавому обміну поглядами, ідеями, відкриттями. У цьому, як на мене, великий позитив Болонського процесу. Інша річ, що ці позитиви в нас практично відсутні. Ми, за великим рахунком, так і не спромоглися забезпечити цю мобільність.
В Україні частка приватних вишів є меншою порівняно із державними. Натомість за кордоном вища освіта є платною. Діє відповідна система кредитування, за якої людина повертає вкладені у навчання кошти певній фінансовій установі тоді, коли починає працювати за фахом. За яких умов така система могла б діяти у нас?
Це не зовсім так. Якщо звернемося до досвіду наших західних сусідів, то побачимо, що в них існує система державних вищих шкіл, у яких навчання студентів оплачується з держбюджету. Це є в Польщі, Німеччині… Там, як і в нас, державні вищі школи співіснують з приватними. Щодо системи кредитування освіти, то вона працює в суспільствах, де відносно стабільна економічна й фінансова ситуація, де низьке безробіття і де – головне! – існує високий рівень правової свідомості громадян. На жаль, ми цим похвалитися не можемо…
Проблемним є питання відповідності здобутих у виші знань запитам ринку праці. Відтак більшої популярності серед молоді набувають неформальні освітні проекти, які орієнтовані на одержання реального досвіду у тій чи іншій сфері. Як правило діючі освітні установи із такої системи одержання знань випадають. Чи можна вплинути на цей процес, переглянувши роль самих вишів?
Звичайно, можна. Навіть – треба! Звісно, вища школа є інституцією консервативною – і це нормально. Однак її треба наближати до реалій життя, які зараз стрімко змінюються. Неформальні освітні проекти якраз це роблять. Добре було б їх поєднати з системою вищої освіти.
На Ваш погляд, які здобутки закордонних освітніх центрів вартувало б перейняти Україні?
Як на мене, то в країнах Заходу студентів не стільки вчать, скільки вони самі вчаться. Там вища школа значною мірою зорієнтована на самоосвіту, вчить студентів бути самостійними, шукати ті знання, які їм можуть знадобитися в житті. Саме цю рису варто було б перейняти нашій вищій школі.
Розмовляла Вікторія Назарук, переможець у номінації «Інтерв’ю» конкурсу «Освітній оглядач»